Радуйтеся, святии страстотерпцы Борисе и Глебе, теплии о нас пред Богом молитвенницы.
Велича́ем вас, страстоте́рпцы святи́и Бори́се и Гле́бе, и чтим честна́я страда́ния ва́ша, я́же за Христа́ претерпе́ли есте́.
15.05.2021 року Свята Церква згадує перенесення мощей благовірних князів Бориса і Гліба, у святому хрещенні Романа і Давида.
Святий князь Володимир, хреститель Русі, прийнявши християнство, повністю змінив своє життя: з дикого неприборканого язичника він став праведником і подвижником. Сам знайшовши шлях істини, він, звичайно, доклав усіх зусиль до того, щоб і своїх дітей виховати в християнській вірі і благочесті. У князя Володимира було дванадцять синів від різних дружин. З них найулюбленішими були Борис і Гліб. Вони більше за інших своїх братів процвітали в християнському житті і були в цьому одностайні зі своїм батьком. Літопис повідомляє, що Борис і Гліб з дитинства любили читати житія святих мучеників і полум’яно бажали їм наслідувати, – бажали, як і вони, постраждати за Христа. Святі брати навіть молилися і просили Бога про це. Як видно, Господь не забув цієї їх дитячої молитви …
Після смерті князя Володимира один з його синів – Святополк, прозваний в народі «окаянним», захопив владу в Києві і почав вбивати своїх братів, яких вважав конкурентами в боротьбі за престол. Хоча Святополк був старшим сином, князь Володимир не хотів бачити його правителем Русі, так як той заплямував себе переходом в латинську віру і зрадницьким бунтом проти батька. Князь Володимир по-християнськи пробачив тоді сина і навіть дав йому княжий уділ, але наступником своїм він хотів бачити Бориса, а не Святополка. Також не любили Святополка народ і дружина.
Звістка про смерть батька застала Бориса, коли той на чолі великого війська повертався з походу проти печенігів. Князю також повідомили, що Святополк посів престол у Києві та замишляє його вбити. Воєводи і дружина, які були з Борисом, пропонували йому йти на Київ і силою взяти владу. Для цього у Бориса були всі умови – велике військо, загартоване в боях, повністю колишнє на його стороні, а також підтримка і любов киян і народу. Святополк же не мав ні того ні іншого. Боротьба і війна за владу, навіть і з найближчими родичами, були в ту епоху звичайною справою і не вважалися занадто великим гріхом. Тому по людській логіці, по природному міркуванню єдиним правильним рішенням було йти війною проти Святополка. До цього і намагалися схилити Бориса його мудрі воєводи і дружинники.
Однак святий князь навідріз відмовився воювати проти свого брата, та ще й старшого. «Не підніму, – говорив він, – руки на старшого брата мого, якого мені слід вважати за батька». Після довгих умовлянь, переконавшись, що Борис не змінить цього рішення, що здавався воєводам божевільним, дружинники і військо залишили його, рятуючи своє життя. І дійсно: хто буде залишатися з князем, добровільно що схиляє голову під меч ворога? Святополку донесли, що Бориса все залишили, і він, як лютий хижак, скористався моментом і послав загін своїх поплічників, які, знайшовши князя, увірвалися до нього в намет і безжально вбили його, а також тих кількох людей, які побажали залишитися з ним до кінця. Подібним чином, через короткий час, послані Святополком кати вбили і князя Гліба, колишнього ще зовсім юним. Так завершили святі брати свій земний шлях.
Святі Борис і Гліб прийняли смерть заради Христа, принесли себе в жертву Христу, а не ідолу владолюбства. Борис і Гліб зустріли смерть, маючи в душі мир і любов Христові, відданість Христу, готовність померти, але не порушити Його заповіді про любов до всіх людей, навіть і до ворогів, і до вбивць.
І святий Борис, і святий Гліб померли з молитвою. Літопис оповідає, що, коли прийшли кати Святополка, князь Борис слухав в наметі утреню і встиг причаститися перед тим, як вони увірвалися до намету. Христос, молився на Хресті за Своїх розпинателів, святий князь молився за свого брата, щоб Господь не поставив йому це вбивство в гріх. Останніми його словами, зверненими до вбивць, були: «Браття, приступіть і закінчіть вам наказане, то і хай буде мир братові моєму і вам, брати». З подібним же християнським розташуванням душі зустрів смерть і юний князь Гліб.
Отже, святі князі дали себе вбити заради Христа, постраждали за Нього, виявилися вірними Йому навіть до смерті – тому і прославлені вони і Богом, і людьми. «Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя», – говорить Господь. Є явне мучеництво за Христа – коли мучеників силою примушували відректися від Христа, – але є й інше мучеництво – коли християнин готовий померти, готовий дати себе вбити (навіть маючи можливість уникнути смерті) – заради виконання заповідей Христових. І те, і інше мучеництво – заради Христа. Святі Борис і Гліб не пошкодували життя, щоб виконати заповідь Христа «не противитись злому», виявилися вірними Христу до смерті, чому і прийняли від Нього вінець життя вічного. Вони надійшли в цьому наперекір всій людській логіці, вважаючи за краще їй священне безумство Євангельської любові. І такий їхній вибір – не від світу цього. Тут вони з’явилися наслідувачі свого великого батька, святого князя Володимира, який, як відомо, в християнській ревнощів також намагався встановити в державі закони, що суперечать державній мудрості і земної логіці, наприклад, відмовлявся стратити злочинців, боячись порушити заповідь Христа «Не вбивай».
Святі Борис і Гліб мали повну можливість взяти владу в Києві, спираючись на підтримку народу і дружини, але не зробили цього, боячись порушити заповідь Євангелія про кохання. Чи є в історії приклади, щоб який-небудь політик чи правитель зробив щось подібне? Маючи можливість отримати владу, відмовився б від неї заради виконання Євангельської заповіді? Якщо вони і є, то є випадками настільки рідкісними, що пальців і однієї руки буде достатньо для їх перерахування. Чому ж настільки рідкісні такі випадки? Тому що рідкісні в нашому світі святі, тобто люди, керуються не мирської людською логікою, але виконують волю Христа, Царство Якого і мудрість Якого не від світу цього. Святі Борис і Гліб у своїй смерті уподібнилися Христу, Який, за словом Євангельського, міг покликати Собі для захисту дванадцять легіонів ангелів, але не зробив цього, а зазнав хресну смерть від беззаконного судилища.
Борис і Гліб були першими святими, канонізованим Російською Церквою. Численні літописи свідчать, що широке і воістину всенародне шанування страстотерпців почалося відразу після їх смерті. Це й не дивно, бо Господь Сам прославив Своїх угодників: їх тіла залишилися нетлінними. Тіло святого Гліба, вбивці кинули в лісі, де воно пролежало довгих п’ять років, перш ніж було знайдено нетлінним в час правління Ярослава Мудрого.
Великий князь Київський Ярослав Мудрий (1019-1054) глибоко шанував своїх братів, святих мучеників Бориса († 1015; пам’ять 24 липня) і Гліба († 1015; пам’ять 5 вересня). Було відомо, що убитий князь Борис був похований в Вишгороді, під Києвом. Незабаром було знайдено святі мощі благовірного князя Гліба на Смядині, неподалік від Смоленська, звідки їх перевезли по Дніпру до Києва. Київський Митрополит Іоан I (1008-1035) з собором духовенства урочисто зустріли нетлінні мощі святого страстотерпця і поклали у Вишгороді біля храму святого Василія Великого, де знаходилися мощі мученика Бориса. Незабаром місце поховання прославилось чудотворениями. Тоді мощі святих братів Бориса і Гліба були витягнуті із землі і покладені в спеціально влаштованій каплиці. 24 липня 1026 року було освячено побудований Ярославом Мудрим пятиглавий храм на честь святих мучеників.
У наступні роки Вишгородський Борисоглібський храм з мощами святих страстотерпців стає сімейним храмом Ярославичів, святилищем їх братської любові і спільного служіння Батьківщині. Символом їх єднання стало святкування перенесення мощей Бориса і Гліба 2 травня.
Історія його встановлення пов’язана з попередніми подіями російської історії. 2 травня 1069 року ввійшов до Києва великий князь Ізяслав, вигнаний з князювання за сім місяців до цього (у вересні 1068 роки) в результаті повстання киян. На знак подяки за Боже сприяння у встановленні миру на Руській землі князь побудував замість зношеного храму, спорудженого в 1026 році, новий, “в верх один”. На освяченні його були присутні два митрополита, Георгій Київський і Неофіт Чернігівський, з єпископами, ігуменами і духовенством. Перенесення мощей, в якому брали участь всі троє Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод), було приурочено до 2 травня, це число і було затверджено для щорічного святкування.
Шанування святих Бориса і Гліба сильно розвинулося в епоху онуків Ярослава, приводячи нерідко до своєрідного благочестивому змагання між ними. Син Ізяслава Святополк († 1113) влаштував святим срібні раки, син Всеволода Володимир Мономах († 1125) 1002 року таємно, вночі надіслав майстрів і закував срібні раки листами золота. Але їх перевершив син Святослава Олег (1115), знаменитий “Гориславич”, який згадується в “Слові о полку Ігоревім”. Він “умислив спорудити розтрощити кам’яну (церква) і, привівши будівельників, дав в достатку все, що потрібно”. Церква була готова в 1011 році. Розписавши її, Олег “багато примушував і благав Святополка, щоб перенести в неї святі мощі”. Святополк не хотів, “зане чи не він створив ту церкву”.
2 травня 1115 року, в Неділю жінок-мироносиць, почали співати утреню в обох церквах – старій і новій, почалося перенесення мощей. При цьому відбулося своєрідне поділ: “і повезли на санях спочатку Бориса, з ним йшли Володимир, митрополит і духовенство”. За ним на інших санях повезли святого Гліба: “з ним йшов Давид з єпископами та духовенством”. (Олег чекав всіх в церкві.)
В день вшанування пам’яті перенесення мощей благовірних князів Бори́са і Гліба протоієрей Роман Височанський звершив молебний спів з читанням акафісту у храмі Олександра Невського с. Плішивець. По закінченні настоятель виголосив проповідь в якій розповів про житіє святих.
Вітаємо настоятеля з іменинами!